Єдність церкви народжується не з однакових уподобань, а зі спільного підкорення Христові.
Уривок про коринфські поділи застерігає віруючих не перетворювати Божих служителів, традиції чи власні погляди на заміну Спасителеві.
У коринфській церкві виникли угруповання: одні особливо шанували Павла, інші — Аполлоса, ще інші — Кифу. Зовні це могло виглядати як прихильність до різних проповідників, але апостол побачив у цьому небезпечний дух суперництва. Його запитання спрямовує всіх до суті Євангелія: за церкву помер не служитель, а Христос; у Його ім’я, а не в ім’я людини, охрещуються віруючі.
Заклик апостола: не партії, а одне тіло
Павло не закликає до примусової одноманітності або заборони думати. Він просить коринтян мати спільний духовний напрямок, щоб особисті симпатії не руйнували братерську любов і місію громади.
«Благаю вас, брати, Ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб усі ви говорили те саме, і щоб не було поділення між вами, але щоб були ви поєднані в однім розумінні та в думці одній… Чи ж Христос поділився? Чи ж Павло був розп’ятий за вас? Чи в ім’я Павлове ви христилися?» 1 Кор 1:10–13
Дух Пророцтва пояснює, що корінь такого розділення лежить глибше, ніж відмінності темпераментів, освіти чи методів служіння. Еллен Уайт пише: «Причина поділу або незгоди в церкві — відокремлення від Христа. Таємниця єдності полягає в єдності з Христом. Христос є великим Центром. Ми наближатимемося один до одного тією мірою, якою наближаємося до Центру». Це означає, що справжнє церковне примирення починається з особистого навернення, покори та живого зв’язку зі Спасителем. (Еллен Уайт, «Дії апостолів», розділ 26, «Аполлос у Коринті».)
Павло й Аполлос: співпраця, а не суперництво
Дух Пророцтва особливо наголошує: між Павлом та Аполлосом не було конфлікту. Вони проповідували того самого Господа і служили одній справі. Еллен Уайт зазначає, що «Павло й Аполлос перебували у цілковитій згоді». Аполлос був засмучений коринфськими чварами, не використовував своєї популярності й не заохочував людей створювати партію навколо його імені.
Це важливий урок для сучасної церкви. Бог може діяти через проповідників з різними дарами: один переконливо пояснює Писання, інший уміє пастирськи підтримати, третій організовує служіння чи несе вістку людям поза церквою. Відмінність дарів не є доказом духовної ворожнечі. Небезпека виникає тоді, коли члени церкви починають оцінювати Божу роботу лише через улюблену особу, стиль проповіді або власне коло.
«Бо коли хто каже: Я ж Павлів, а інший: Я Аполлосів, то чи ж ви не тілесні? Бо хто такий Аполлос, і хто Павло? Вони служителі, через яких ви ввірували… Я посадив, Аполлос поливав, але Бог зростив». 1 Кор 3:3–6
Хрест і хрещення належать Христові
Павло радіє, що охрестив небагатьох коринтян, не тому, що применшує важливість хрещення, а тому, що не хоче дати жодної підстави для особистого культу. Хрещення — це не знак належності до певного пастора, громади чи впливового віруючого. Це публічне визнання належності Ісусові, єднання з Ним у Його смерті та воскресінні.
«Бо всі ви, що в Христа охристилися, у Христа зодягнулися!» Гал 3:27
Еллен Уайт неодноразово застерігала церкву від звеличення людей. Служителі, керівники й учителі мають бути шановані за їхню вірну працю, але вони не можуть зайняти місце Христа в совісті віруючого. Лише Господь є джерелом істини, спасіння і духовного життя. Там, де людина безкритично прив’язується до авторитету іншої людини, виникає ризик втратити особисте дослідження Слова та щоденну залежність від Бога.
Єдність не скасовує істину
Заклик до миру не означає, що потрібно мовчати про гріх, нехтувати біблійним ученням або погоджуватися з помилкою заради зовнішнього спокою. Христова єдність будується на істині, любові та освяченні. Сам Ісус молився, щоб Його народ був єдиним, і пов’язував цю єдність із перебуванням у Ньому та в істині Отця.
«Щоб усі були одно, як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, щоб увірував світ, що Мене Ти послав». Ів 17:21
Отже, біблійна єдність не є компромісом із неправдою, але спільним підкоренням Божому Слову. Вона виявляється у вмінні слухати, лагідно виправляти, прощати й ставити місію вище за особисті образи.
Практичне застосування
Кожному віруючому варто чесно запитати себе: чи не визначаю я свою духовність іменем улюбленого проповідника, служінням, групою або традицією? Чи не ставлю я братів і сестер у категорії «наших» і «не наших»? Практичний крок — щодня молитися за людей, з якими важко погоджуватися, дякувати Богові за різні духовні дари в громаді та свідомо говорити про Христа більше, ніж про людських лідерів. Коли хрест стає центром, партійність втрачає силу, а церква може свідчити світові про любов Спасителя.
